Молилися в саду, тепер будують український храм: історія парафії УГКЦ у Сан-Дієго
Кивот із їхньої парафії передали до Патріаршого собору в Києві. Самі ж вони роками молилися в позичених приміщеннях, а під час пандемії — у саду парафіянина. Тепер у Сан-Дієго постає український храм із п’ятьма банями та хрестами, виготовленими в Україні. За цією будовою — історія громади, яка вчилася знову довіряти один одному, і священника, який серед непевності знаходив сили зробити наступний крок. Про цей шлях адміністратор парафії Святого Івана Хрестителя Чиказької єпархії УГКЦ о. Юрій Сас розповів в інтерв’ю.
Коли парафіяни із Сан-Дієго дивляться трансляції богослужінь із Патріаршого собору Воскресіння Христового в Києві, то мають особливу причину відчувати близькість до нього — кивот, який їхня громада придбала ще 1982 року, передали саме сюди.
Ця історія почалася під час переїзду. Громада залишала старий храм і церковні речі потрібно було спакувати й десь розмістити. Великий кивот також чекав свого місця. Тоді владика Венедикт Алексійчук розповів, що кивот шукають для Патріаршого собору.
«Кажу: „Владико, це дуже добра ідея, але треба поговорити з жертводавцями“. Бо ще були живі люди, які долучилися до його придбання. Коли вони почули, що кивот зі Сан-Дієго буде на престолі нашого Патріаршого собору, що ми матимемо таку духовну єдність, то сказали: „Очевидно, без проблем“», — пригадує о. Юрій.
Із Сан-Дієго кивот вирушив до Чикаго, звідти — до Львова, де відновили позолоту, а потім — до Києва.
«Дуже приємно, коли ми дивимося трансляції з Патріаршого собору, відчувати, що маємо ту єдність із нашою патріаршою церквою», — каже священник.
Тепер церковні речі долають і зворотний шлях — з України до парафії на березі Тихого океану. Для нового храму у Львові вже виготовили престіл. А п’ять бань із хрестами після морської подорожі прибули до Каліфорнії.
Маємо для вас дуже добру парафію, де немає ні церкви, ні людей, ні грошей, ні резиденції, але є можливість збудувати повністю новий Божий храм.
Спершу — зцілити громаду
Отець Юрій родом із с. Павлівка поблизу Івано-Франківська. До церкви його привела бабуся. У 8 років він почав прислуговувати біля престолу, а у 12 уже був дяком у селі.
«Хто з України, той розуміє, що таке бути дяком у 12 років. Це було моє перше служіння: я був присутній на радісних подіях — весіллях, хрестинах, але й доводилося брати участь у похоронах. То була моя перша маленька семінарія, моя перша формація», — розповідає він.
Після навчання і свячень служив у с. Радча. У 2016 році разом із дружиною та двома дітьми переїхав до Сполучених Штатів — родина виграла «зелену карту». Митрополит Володимир Війтишин поблагословив спробу, залишивши можливість повернутися.
«Пам’ятаю, він каже: „Сину, я тебе відпускаю, але спробуй на рік. Якщо щось не вийде, щоб ти завжди мав куди повернутися“. Я не мав жодних попередніх домовленостей із єпископами нашої Церкви в Америці. Приїхав просто як звичайна людина», — пригадує о. Юрій.
Першим місцем служіння стала Північна Дакота — громади нащадків українських переселенців, де вже переважала англійська мова. Її священникові довелося вчити, бо у школі та семінарії вивчав німецьку.
«Я думав, Америка всюди однакова: що Нью-Йорк, що Чикаго, що Лос-Анджелес. А мене відправили на парафію, де люди спілкувалися винятково англійською. Це був мій перший виклик, який я, слава Богу, пройшов», — говорить він.
Згодом з’явилася можливість переїхати до Денвера. Гори Колорадо нагадували йому Карпати, і родина готувалася до нового місця. Та приблизно за два тижні до переїзду пролунав інший дзвінок.
«Кажуть: „Маємо іншу для вас дуже добру парафію, де немає ні церкви, ні людей, ні грошей, ні резиденції, але є можливість збудувати повністю новий Божий храм“. І мені ця ідея якось запала в серце. Ми планували переїхати в українські Карпати американського походження, а тут випала нагода поїхати в Каліфорнію. Я сказав: „Чому ні?“. Сім’я мене підтримала, і ми приїхали сюди».
На місці чекала громада зі складною історією переїздів, фінансових труднощів і втрати власного храму. Земельну ділянку для нової церкви вже придбали, однак до початку будівництва було далеко.
«Коли ми приїхали, мені сказали: „Отче, у нас коштів тільки на два місяці існування парафії“. Я сказав дружині: „Ти дуже не розпаковуй валізи, ми, певно, тут недовго будемо“», — пригадує священник.
Але найпершою працею стало відновлення стосунків. Люди по-різному оцінювали продаж попереднього храму й майбутнє громади.
«Я прийшов на парафію, яка була зранена. Люди були зранені, трохи розсварені. Хтось підтримував ідею будівництва нового храму, хтось казав: чому не залишаємося у старому, можливо, потрібна була реконструкція? Були різні думки. І моїм першим завданням було зцілити, примирити, загоїти», — говорить о. Юрій.
Літургія в саду
Переїзд до іншого місця богослужінь означав для декого додаткові десятки кілометрів дороги. Особливо важко це давалося старшим парафіянам.
«Одна старша поважна пані сказала: „Отче, я вже більше не зможу приїжджати. Я знала дорогу до старої церкви, а до нової вже не потраплю“. Вона не вміла користуватися навігацією. Це було боляче. Ми організували, щоб молодші підбирали старших, аби втримати громаду», — розповідає священник.
Парафію прийняла римо-католицька монастирська каплиця. Життя поступово налагоджувалося. Та почалася пандемія, і приміщення закрили.
«Це був удар, бо після 2 років відбувся маленький перезапуск парафії: почали відновлювати духовне життя, трохи покращився матеріальний стан. І тут довелося служити зі своєї квартири. Пам’ятаю той час перед Великоднем. Сусіди інколи питали: „Юрію, ти працював сьогодні з дому?“» — пригадує о. Юрій.
Священнича «робота з дому» тривала кілька місяців. Однак потрібно було знайти місце, де громада могла би знову збиратися на спільну молитву. Таким місцем став великий сад парафіянина Богдана Княгиницького.
«На Літургіях у нас було 50–60 людей. Стояли в масках, старалися дотримуватися обмежень. Паркінгу не було, і люди мусили заїжджати в сад, паркувати машини між деревами. Я завжди просив, щоб ніхто не побився. І, слава Богу, ми пережили той тяжкий період», — розповідає священник.
Служіння продовжувалося і в інших незвичних місцях.
«Доводилося вінчати людей на березі океану, бо не було церкви. Хрестив дітей у парках. Це нагадувало мені період підпілля нашої Церкви», — ділиться о. Юрій.
Парафія продовжувала жити й поза недільними богослужіннями. На Святвечір шукали приміщення, разом готували страви, діти ставили вертеп. Приходили й українці інших конфесій.
«Ми всі тут, можна сказати, мігранти. В Україні ти маєш родину, а тут — одна сім’я, бо решта рідних залишилася в Україні. Тому й була ідея робити Святвечір разом, щоби було відчуття родини. Люди шукають можливості поговорити українською, поговорити про ситуацію в Україні, просто відчути, що ти не одинокий. Але я дуже радий, що передусім люди шукають Бога. Вони приносять свої переживання, свої страхи, свої молитви до церкви».
Після пандемії громада повернулася до каплиці. Коли згодом знову виникла потреба змінити місце, двері відчинила римо-католицька парафія Святого Вінсента. Там українці моляться, очікуючи завершення будівництва власного храму.
Боже, якщо Ти жартуєш — добре. Але якщо маєш плани, що тут колись буде церква, дай нам якийсь знак.
Поле, яке роками треба було косити
На ділянці майбутньої церкви довго росла трава. Отець Юрій разом із парафіянами її косив і чекав, коли нарешті можна буде почати будівництво.
Підготовка дозволів тривала роками. Потім роботу загальмувала пандемія. Далі шукали забудовника, оформлювали кредит. Для людей, які бачили перед собою те саме порожнє поле, поступ був майже непомітним.
«Ти кажеш людям: „Усе буде добре, ми будуватимемо“, а вони нічого не бачать. Як поле стояло, так і стоїть, тільки отець Юрій зі своїми парафіянами косить траву. Деколи піднімав очі до неба: „Боже, якщо Ти жартуєш — добре. Але якщо маєш плани, що тут колись буде церква, дай нам якийсь знак“. І Бог завжди давав знак: знаходився жертводавець, приходила людина з доброю ідеєю, що можемо зробити», — розповідає священник.
Навіть звернення до місцевих служб запам’яталися йому промовистими розмовами.
«Коли я їздив до управи містечка, де будуємо церкву, і просив, щоб нам трохи посприяли, щоби все відбувалося швидше, почув: „Отче, вибачайте, але збудувати заправку в Америці простіше, ніж церкву“».
Одним із вирішальних моментів стали парафіяльні збори після пережитих труднощів. Громада мала відповісти, чи продовжує йти до будівництва.
«Ми вирішували, чи продовжувати мріяти про нову церкву. І коли люди майже одноголосно проголосували „за“, я відчув, що Божа ласка, дія Святого Духа, присутня в цій парафії. Це був перший такий момент для мене», — каже о. Юрій.
Другим став початок робіт, коли священники взяли до рук лопати й символічно зрушили землю на ділянці. Те, про що роками говорили, набувало видимих обрисів.
«Це було дуже зворушливо. Я відчув багато благодаті й багато надії, що все буде добре. Але перед тим, як збудувати Божий храм, довелося спершу збудувати Божу Церкву в людях, Божу спільноту».
Центральну баню офірувала вдова Богдана — того самого парафіянина, у чиєму саду громада молилася під час пандемії.
П’ять бань — п’ять історій
Архітектурним орієнтиром для громади став український храм у Люрді. За словами священника, таку ідею свого часу запропонував владика Михайло Вівчар. Проєкт довелося пристосовувати до місцевих вимог, зокрема зменшувати висоту.
Новий храм розрахований приблизно на 100 людей. Поруч постає парафіяльна зала, де громада зможе збиратися після богослужінь і на спільні події.
Окремим завданням стали бані та хрести. Їхнє виготовлення не входило у вартість робіт за договором із будівельною компанією.
«Забудовник подивився на проєкт наших бань із хрестами і сказав: „Ми такого, напевно, в Америці не зможемо зробити“. Почали шукати варіанти. Один, навіть не з металу, виходив у 150 тисяч доларів. Інший — 250 тисяч, із металу, який треба фарбувати що 5 років. І я собі подумав: „А чому не зробити це в Україні?“» — розповідає о. Юрій.
Допоміг однокурсник — о. Юрій Корпанюк, який знайшов майстрів на Косівщині. Потрібно було узгодити технічні параметри, навантаження на конструкцію, перевезення й митне оформлення. Зрештою, п’ять бань із п’ятьма хрестами прибули до порту Лонг-Біч, а звідти — до Сан-Дієго.
Кошти на них жертвували родини.
«Я оголосив: хто хотів би зробити пожертву, придбати хрест у пам’ять про своїх померлих чи в інших намірах? Людям це стало цікаво. Кожна баня, кожен хрест має свою історію. Вони мають підписи: від якої родини, у якому намірі пожертвувані», — пояснює священник.
Центральну баню офірувала вдова Богдана — того самого парафіянина, у чиєму саду громада молилася під час пандемії.
«Я інколи жартую, що центральну баню купив Богдан. Це — наш добрий парафіянин, який, на жаль, помер, а його дружина пожертвувала її в пам’ять про нього».
На ще одну баню зібрали кошти вірні місії в Оранж-Каунті. Отець Юрій їздить до них служити раз на місяць. Спільнота також починала без власної церкви — з богослужіння у шкільному класі.
Українці будують церкву в Америці, для них працює халдейський будівельник, а в нього — мексиканці. Це — справді Католицька Церква.
Освячення привезених хрестів стало для людей особливо емоційним. Після років очікування вони нарешті побачили те, що невдовзі мало б увінчати їхній храм.
«Людям пообіцяв, що все буде гарно, але вони хочуть бачити те, що ти їм обіцяєш. Тому, коли ми мали освячення хрестів, це були неймовірні емоції, особливо для старшого покоління. Бо цей процес затягнувся на 8 років», — каже о. Юрій.
Для продовження будови парафія із благословення владики Венедикта Алексійчука взяла кредит у 1,5 мільйона доларів. Отримала також 2 ґранти від католицьких організацій — по 50 тисяч доларів. Частину робіт парафіяни домовилися виконати власними силами. На час розмови сподівалися завершити будівництво наприкінці 2026-го або на початку 2027 року.
У самій будові священник бачить промовисту зустріч різних народів.
«Під час освячення хрестів я зауважив: українці будують церкву в Америці, для них працює халдейський будівельник, а в нього — мексиканці. Це — справді Католицька Церква, Вселенська Церква».
Україна поряд — у молитві й щоденних діях
Служіння о. Юрія виходить за межі української парафії. Він працює капеланом у лікарні та госпісі, допомагає римо-католицькій громаді. Щодня зустрічається з десятками людей.
Почувши акцент, пацієнти запитують, звідки він. Відповідь: «З України» часто стає початком розмови про війну.
«Щодня відвідую 25–40 хворих, знайомлюся з новими людьми. Запитують: „Отче, а звідки Ви?“. Кажу: „З України“. І дуже часто чую: „Я молюся за мир в Україні. Мені дуже шкода, що це сталося. Мені шкода, що наша влада недостатньо підтримує“. Це дає надію: відчуваєш, що хоч ти далеко, але не сам», — ділиться священник своїм досвідом.
Ранок о. Юрія починається з молитви та українських новин. Для нього важливо знати, що відбувається вдома, щоб підтримати близьких і розповісти про Україну людям, яких зустріне упродовж дня.
У Сан-Дієго українська громада проводить акції підтримки, збирає допомогу для військових і людей в Україні. До цього долучаються церковні спільноти, громадські організації та волонтери.
«Ми маємо особливу місію — казати американцям правду про те, що відбувається. Постійно молимося за справедливий мир в Україні, але також працюємо над тим миром. Ми, українці, можемо бути дуже різними, з різним баченням, але коли маємо біду, то вміємо підтримати один одного й робити добрі справи», — наголошує він.
«Ти маєш цей день»
На запитання, чого навчило його будівництво, о. Юрій відповідає: вірити й довіряти Господу Богові.
«Часом, коли косив ту траву, сам не вірив. А потім у якийсь момент сказав собі: „Чоловіче, ти маєш цей день. Роби те, що можеш зробити сьогодні. Попроси в Бога допомоги, благодаті“. І так, як кажуть американці, step by step — крок за кроком».
Сил додають молитва та щоденна Літургія. Навіть коли немає можливості щодня служити для української громади, священник служить для римо-католиків.
«Щоденна Літургія — це щось неймовірне. Для мене це джерело натхнення, віри і сили», — говорить він.
А коли стає важко, о. Юрій сідає в автомобіль і їде на будову.
«Заходиш поміж ті риштовання, поміж будівельні матеріали — і це дуже заспокоює. Відчуваєш присутність Бога у своєму священничому житті».
Майбутній храм він бачить відкритим до людей різних національностей. Планує богослужіння українською та англійською, мріє також про Літургію іспанською.
«Я хочу, щоб це була українська церква для всіх, щоби приходили люди різних національностей і могли передусім знайти Господа Бога, відчути духовну теплоту, духовний спокій. Такою я бачу парафію — міжнародною на українській основі», — каже о. Юрій.
Для громади, яка збиралася на молитву в саду, власний храм означатиме також можливість нарешті запросити всіх додому.
Департамент інформації УГКЦФото парафії Святого Івана Хрестителя у Сан-Дієго
