Проповідь у 20-ту неділю після Зіслання Святого Духа в Українській папській колегії святого Йосафата
Юначе, кажу тобі, встань! (Лк. 7, 14).
Преосвященні владики!
Високопреподобні та всечесні отці!
Дорогі браття, студенти цієї Української папської колегії святого Йосафата!
Слава Ісусу Христу!
Сьогодні з лона Христової Церкви лунає могутнє слово про воскресіння. Ми святкуємо неділю, яка завжди несе в собі силу пасхальної радості. Проте слово Святого Євангелія, яке ми щойно почули, надає особливого змісту нашій спільній недільній літургійній молитві.
Лука описує нам цікаву подію. Біля міської брами зустрічаються дві процесії: процесія життя і процесія смерті (пор. Лк. 7, 11 ‒16). Обидві багатолюдні. Лука, як добрий іконописець, змальовує всі деталі цієї зустрічі. Він каже: «Пішов [Ісус] у місто, що зветься Наїн, з Ним ішли Його учні й сила народу» (Лк. 7, 11). Назустріч їм виходила похоронна процесія. І знову євангелист уточнює: «Виносили мертвого сина, єдиного в матері своєї, що була вдовою; і було з нею досить людей з міста» (Лк. 7, 12).
Ви можете собі уявити, що в міських фортифікаційних спорудах брами не були дуже широкими. Тож одна процесія мусила пропустити іншу. І так сталося, що процесія життя начебто поглинає процесію смерті й перетворює її. Адже в ній є Син Небесного Отця, який повний життя і сили воскресіння. Натомість процесія, яка виходила, була зосереджена довкола сина матері, який помер. І ось мертвий воскресає.
Цікаво, що всі учасники цієї події — обох процесій — чітко зрозуміли, що сталося. Описуючи її, Лука начебто перегукується з історією пророка Іллі та вдови із Сарепти, яку читаємо в Першій книзі Царів (17, 8–24). Пророк Ілля зустрів удову із Сарепти саме біля міської брами. Згодом її син помирає, а Ілля своєю молитвою повертає його до життя й віддає матері.
З одного боку, ми бачимо разючий паралелізм між цими двома подіями, а з іншого — істотні відмінності. Їх побачили й пережили всі учасники події в Наїні.
Перша відмінність. В історії про Іллю вдова просить за свого сина. Ба більше, вона дорікає Божому чоловікові, адже пророк врятував себе й цю родину під час великого голоду, але не вберіг її єдиного сина від смерті. Гостинність жінки стала джерелом порятунку для пророка та її родини.
Біля міської брами Наїна стається щось цілком інше. Ми чуємо, що мати нічого не просить. Причиною цієї події є те, що Господь побачив її! Побачив у ній особу, матір, удову, яка переживає втрату своєї надії, — і зглянувся над нею. Можливо, слово «зглянувся» в українській мові не передає всієї сили грецького «ἐσπλαγχνίσθη» («esplagchnisthē») — «глибоко зворушився» (від дієслова «σπλαγχνίζομαι»). Тут ідеться про внутрішній порух єства того, хто зворушується і виявляє милосердя. Христове милосердя є мотивом усієї події, про яку чуємо!
Є друга важлива відмінність. Щоб воскресити сина вдови, Ілля простирається над ним і молиться до Бога. Христос же діє сам, своїм словом! Господь промовляє: «Юначе, кажу тобі, встань!» — і об’являє себе як того, хто має владу над життям, навіть більше, над смертю. Так Він об’являє нам своє Божество (пор. Кирило Олександрійський, Коментар до Євангелія від Луки, Проповідь 36)!
Тут відкривається ще один незвичний аспект цієї події. Уявіть собі: перш ніж воскресити сина, Ісус Христос звертається до матері й каже: «Не плач». Якби на цьому все закінчилося, Його слова прозвучали б жорстоко. Як можна позбавити матір права сумувати й оплакувати єдиного сина? Проте за словами «Не плач» лунає звернення Христа до юнака: «Юначе, кажу тобі, встань» («Νεανίσκε, σοὶ λέγω, ἐγέρθητι») (Лк. 7, 14).
Христос звертається до померлого. Мабуть, ніхто не сподівався, що мертвий почує Його. Однак це звернення нагадує слова пророка Єзекиїла, скеровані до сухих, мертвих кісток. Господь повторює цей наказ майже дослівно. Пророк Єзекиїл промовляє: «Кості сухі, слухайте слово Господнє!» (Єз. 37, 4). А Христос звертається особисто до померлого юнака: «Кажу тобі, встань!». Він не просто наказує хлопцеві підвестися, а наголошує: «Кажу тобі». Саме живоносне слово Господа підносить юнака! Він не каже юнакові «Стань сильнішим» або «Знайди в собі сили», не закликає до психологічного піднесення. Його наказ стосується того, чого померлий сам уже не здатний зробити. У межах євангельської розповіді слово Христа здійснює те, що наказує. Це можна назвати дієвим словом, яке не просто описує дійсність, а змінює її.
Водночас не слід сприймати це як магічну формулу: сила не в особливому поєднанні грецьких чи арамейських слів, а в особі Ісуса Христа та Його владі. Христос не просто заохочує юнака віднайти в собі те, чого той не має, а дає йому те, чого він цілковито позбавлений, — життя і воскресіння. Дієслово «ἐγείρω» не обмежується значенням «підвестися з ліжка». У Євангеліях це дієслово вживається і щодо повернення померлих до життя, а згодом — і щодо воскресіння самого Ісуса Христа. Наприклад, у Лк. 9, 22 Христос говорить, що Син Людський буде вбитий і третього дня «воскресне»; тут ужито споріднену форму того самого дієслова.
Юнак чує! Юнак встає! І що він починає робити? Лука каже, що померлий підвівся й почав говорити. Ми не знаємо, що саме промовляв цей юнак. Проте можемо побачити, як євангелист описує відновлення здатності сина вдови говорити. Слово про воскресіння, яке піднесло і воскресило його, далі лунало з його уст.
Євангелист завершує розповідь двома висловлюваннями свідків цієї події: «Страх огорнув усіх, і вони прославляли Бога та й говорили: „Великий пророк устав між нами“» (Лк. 7, 16). Це перший вислів. Люди пригадали історію про Іллю, проте зрозуміли, що в Ісусі Христі вона не просто повторилася, а дійшла до свого завершення. Адже в Ньому сповнилося те, що старозавітна розповідь лише провіщала. Друге їхнє висловлювання засвідчує ще глибше розуміння події: побачивши Христа серед себе, мешканці міста визнають: „Бог навідався до народу свого“ (Лк. 7, 16). Подія біля міської брами, що спочатку стосувалася особистої трагедії матері й сина, набула суспільного значення. Господь Бог виявляє милосердя не лише одному юнакові та його матері-вдові. Ні. Ісус є Богом, у якому — життя і воскресіння. І цей Бог навідався до свого народу.
«Юначе, кажу тобі, встань!» (Лк. 7, 14). Дорогі отці й брати, це могутнє Боже слово скероване до вас, які цією Літургією розпочинаєте новий навчальний рік у різних папських університетах Рима.
Ви бачите, що сьогодні відбувається щось особливе. До вас приїхали троє владик, яких важко побачити разом в одному місці. Серед нас — владика Віталій Скоморовський, президент Конференції римо-католицьких єпископів України, і владика Борис Ґудзяк, президент Українського католицького університету та наш митрополит Філадельфійський. Географічно майже неможливо зібрати нас трьох — із Києва, Луцька й Філадельфії — в одному місці.
Востаннє ми, владики, бачилися разом торік, коли святкували 25-річчя приїзду папи Івана Павла ІІ до України. Та Господь Бог сьогодні зібрав нас усіх трьох. Те, що люди назвали б збігом обставин, у Бога є провидінням!
Дорогі отці й брати, це означає, що Господь бачить вас. І до кожного з вас сьогодні звертає своє слово: «Юначе». Це дуже особисте звернення, і, мабуть, кожен із вас має розпізнати, що саме Він хоче сказати йому. Але це слово перевершує все, що ми можемо собі уявити.
Ми приїхали до вас не лише для того, щоб привітати вас із новим навчальним роком, а й щоб розпочати його разом із вами. Якби ми принесли вам сьогодні лише людське слово, то ви, мабуть, образилися б на нас. Це було б так, наче Христос сказав би бідній вдові: «Не плач», але не зробив би нічого більше. Ми приїхали до вас, брати, з Божим словом. Тому й промовляємо: «Юначе, кажу тобі, встань!». Не закликаємо вас сьогодні відновити власні сили, мобілізуватися, бо починається новий навчальний рік. Не кажемо навіть: «Прокиньтеся, встаньте з ліжка, беріться до навчання», — адже це, можливо, прозвучало б для вас навіть образливо.
Промовляємо до вас силою Божого слова про воскресіння. Напевно, упродовж цього навчального року, зокрема тут, у Вічному місті, Господь Бог хоче дати вам засмакувати те, що ми називаємо пасхальним джерелом християнської духовності, богослов’я і вчення Церкви. Будьте певні: цього року Він хоче дати вам досвід Його всемогутньої сили тоді, коли ваші здібності, мудрість і сили виявляться безпорадними, коли вам забракне слів і власних можливостей. Саме тоді, коли людські зусилля вичерпуються, спалахує іскорка Божої сили, мудрості й милосердя. Усе, що ви вивчатимете й чутимете від викладачів, допомагатиме вам глибше розуміти силу воскреслого Христа, яка бажає ввійти у ваші душі.
Саме про це писав апостол Павло, говорячи про скарб, який ми носимо в глиняних посудинах: «А маємо цей скарб у глиняних посудинах, щоб було видно, що велич сили є від Бога, а не від нас» (ІІ Кор. 4, 7). Господь Бог хоче, щоб слово про воскресіння стало вашим досвідом, увійшло у ваше життя. І тоді ви підведетеся й почнете говорити. Свого часу Церква покличе вас до вчительського служіння, до викладання. Але передусім прийміть силу Божого слова, яку сьогодні ваша Церква-мати хоче вам передати, — силу слова самого Христа, яка діє й сьогодні в нашому житті через Святі Таїнства.
Тож вітаємо вас із початком навчального року. Ваша Церква-мати виявляє вам особливу увагу й любов.
Дивлячись на вас, ми бачимо обличчя української надії, воскресіння якої так виразно благовістує нам нині євангелист Лука. Слухаючи Боже слово й приймаючи силу воскресіння, яка діє в Христовій Церкві, ми молимося за нашу Батьківщину, за нашу Україну.
Скільки матерів плачуть сьогодні! Увесь світ дивується, звідки українці беруть сили, щоб щодня вставати, боротися й виборювати в смерті кожен наступний день, творячи простір життя.
Ми відчуваємо, що ця іскорка — ніщо інше, як сила Божа, що виявляється в людській немочі. Саме вона є джерелом нашої надії. В Україні ми щодня дякуємо Господу Богу і Збройним силам України за те, що ми досі живі, можемо далі жити, працювати й проголошувати Боже слово про воскресіння, про те, що саме життя завжди матиме останнє слово в історії України та світу.
Слухаючи сьогодні слова Святого Євангелія, дивлячись на вас тут, у Римі, й розпочинаючи разом із вами навчальний рік, ми хочемо відгукнутися на повчальне слово Христа. Наша відповідь подібна, мабуть, до ісповідання віри тих, хто став свідком воскресіння сина вдови з Наїна. І сьогодні ми проголошуємо: «Бог навідався до народу свого» (Лк. 7, 16)! Амінь.
Слава Ісусу Христу!
† СВЯТОСЛАВ
