Священник для українців в Угорщині отець Володимир Мисів: Найбільше нам потрібна своя церква, бо храм завжди обʼєднує
Отець Володимир Мисів із 2023 року служить для українців в Угорщині та є адміністратором парафії Покрову Пресвятої Богородиці УГКЦ у Будапешті, а віднедавна — парохом персональної української парафії у м. Будапешт в Угорській Греко-Католицькій Церкві. Його душпастирство припало на непростий час війни, коли Угорщина перетворилася на хаб для тисяч українських біженців.
Чому після сплеску відкриття нових громад на початку війни згодом відбувся відтік українців з Угорщини? Як це служити в умовах непростих українсько-угорських відносин? І яку роль у цьому відіграє релігійна дипломатія?
На ці та інші запитання о. Володимир відповів в інтерв’ю.
— Отче Володимире, Ваш батько і брат — священники. Як це зростати у священничій родині? І чи памʼятаєте момент, коли самі захотіли стати душпастирем?
— Я вдячний Богові за те, що виріс у священничій сімʼї. Мій батько — отець Микола Мисів, старший, бо є ще молодший — мій брат. Батько зараз на емеритурі, але, дякувати Богові, з нами, молиться, допомагає, може послужити.
Я народився не у священничій сімʼї. Мій батько став священником у старшому віці, хоча кілька разів намагався вступити до Ленінградської семінарії. Радянський час був лихим. У нас був сусід-комуніст, який написав таку характеристику, через яку батька не прийняли до семінарії. І вже пізніше, коли нас було пʼятеро дітей, я ходив у 6-й клас, то став сином священника. І це, звичайно, зовсім інший досвід життя.
Шлях батька дуже вплинув на мій вибір. Я пішов його стопами, щоб так само служити людям.
— А як саме змінилося Ваше життя, коли батько став священником? Відчули інше ставлення однолітків?
— Я народився в селі Головецько Старосамбірського району. Там навчався до 6-го класу. Потім батькові як священнику дали парафію. Спочатку він мав служіння в селі Вовче Турківського району. Ми і далі мешкали вдома — практично нічого не змінилося, лише те, що я час від часу їздив із батьком, щоби співати на Літургії. Це був час, коли виникали непорозуміння між греко-католиками і православними. На жаль, я навіть був свідком того, як у батька кидали каміння, щоби він не їхав на парафію. Були лихі 1990-ті. Звичайно, це були неприємно, і десь відштовхувало мене від священства. Бо я бачив батька, який хотів послужити людям, а одержував таку невдячність.
Пізніше його перевели в село Хлиплі Мостиського району, і ми як сімʼя переїхали з батьком. Залишився лише найстарший брат, бо вже був одружений. От тоді моє життя змінилося кардинально. Я став сином священника, а в селі до дітей священника це цілком інше ставлення.
Я маю дар — можу багато говорити, маю підхід, особливо до старших людей. Тому всі від мене були в захваті. Але я вже зовсім по-іншому ставився до себе. Стримувався, щоб десь чогось зайвого не сказати. Вже не був таким відкритим. Можна сказати, моє безтурботне дитинство закінчилося, бо розумів, що ми їдемо послужити разом із батьком.
Тепер я бачу це у своєму синові. Він усе мені наголошує, що поїхав у Будапешт, щоб послужити разом із батьком. І, направду, син мене дуже тут виручає, багато допомагає, навіть Літургію співає, коли в дяка немає змоги бути.
— Розкажіть про Ваш священничний шлях, і як Ви опинилися в Угорщині.
— Мені всі казали, що я буду священником. Але я дуже впирався. Відповідав: «Ні». Дуже любив музику, любив грати на баяні. Моя старша сестра — вчитель музики. Я думав так: як ти вмієш грати, підеш на якесь весілля, то якась копійка завжди буде. Але сталося по-іншому. У сусідньому селі Крукеничі створили ліцей при лісотехнічному університеті. І я подумав: музикант — то музикант, але ще якусь професію треба здобути, можна й лісником стати. І вступив до цього ліцею. Навчався там півтора року. Село Крукеничі на той час було поділене, і ця конфесійність була дуже лютою. Я навіть став свідком, коли отцеві Миколі Головецькому, який там служив, спалили стайню. Але якось мене Господь так скерував, що я все ж вирішив вступити до семінарії. Залишив ліцей, повернувся до середньої школи, закінчив її, бо треба було готуватися до вступу у Дрогобицьку семінарію. Це був 1998 рік. 88 хлопців подали заявки, а приймали лише 11. Я пройшов під номером 9. І дуже вдячний Богові, що мав можливість виховуватися в отця Василя Поточняка. Це була надзвичайна людина. Він розпочинав служіння у Будапешті. І це згодом стало поштовхом для мене — ніби отець із неба дозволяє мені йти послужити до Угорщини.
— А де Ви розпочали служіння?
— Перша моя парафія, на якій я прослужив 10 років, була у селі Сопіт Сколівського району. Надзвичайна парафія. Я прийшов туди після семінарії, сповнений енергії, сил. Одна церква, село єдине, неподілене. Там не було навіть сільської ради, воно було останнє в дорозі, але надзвичайно дружнє й гарне. Настільки добрих і привітних людей я до того не бачив, і основне — вони були активні. Там щонеділі проходив якийсь захід.
Ми взялися за відновлення розпису у храмі, якому було майже 180 років. І коли ми все відновили, освятили його у 2009 році, він згорів.
Але навіть під час пожежі сталося чудо Боже. Пожежа почалася зі стелі, а внизу ще не горіло — нам удалося винести практично всі речі із храму. Ми їх врятували, бо на той момент у клубі як раз була дискотека — прибігла молодь. Памʼятаю, як нині, що таку велику старовинну ікону, яку зазвичай шість чоловіків несли, знесла з хорів одна дівчина — Тетяна Назар.
Але вже за 2,5 роки ми селом у 150 хат, без жодного проєкту, побудували новий храм.
Якось після Великодня владика Ярослав Приріз зателефонував мені і сказав: «Я тебе забираю у місто Сколе, сотрудником». Так я почав служити у Сколе, паралельно став медичним капеланом і проводив катехизацію в місцевій школі. Так служив 8 років. І одного разу зателефонував мені мій молодший брат, також священник, який працював у канцелярії Самбірсько-Дрогобицької єпархії і знав отця Дамʼяна Габорія, який тоді душпастирював в Угорщині. Той йому поскаржився, що важко і хоче помічника. Брат сказав: «Є така можливість. Не хочеш спробувати?». Я прийшов до дружини і сказав: «Поки маємо сили, плюс саме там був отець Василь Поточняк — це ніби продовжувати його справу. Йдемо?».
У Сколе в мене було все добре, стабільно, міська парафія, багато роботи, але, думаю, якщо є такий шанс — треба спробувати. Бо потім я вже буду старий і не захочу нічого змінювати. Тим більше, це не з нуля починати, там уже тривалий час служив отець.
Їду до владики Ярослава, кажу: «Владико, хочу послужити, допомогти».
Якщо ти вже ухвалив рішення, то робиш те, що маєш. З такими думками я їхав сюди на служіння.
— Як Вас зустріла Угорщина? Які були найбільші виклики на початках? Можливо, у Вас були одні очікування, а реальність виявилася іншою?
— Очікування — невдячна справа. Тому я все віддаю на волю Божу. Кажу: «Господи, я свої 10 % відпрацьовую, а Ти, будь ласка, 90 % надолуж». Із таким настроєм я і їхав. Отець Дам’ян мене прийняв. Я дуже вдячний. Ми з отцем були в дуже гарних стосунках, та й залишаємося.
Але помешкання як такого для мене тоді ще не було. Тому я пішов жити до дому, де живуть українці, які отримали прихисток, тобто з нашими біженцями. Мені як священникові дали гарну кімнату, із двома ліжками. Щовечора у фойє йшла «Жива вервиця» по «Живому телебаченню». І я спеціально спускався, молився вервицю, гуртував людей. У багатьох із них родичі на війні. Ті жіночки, особливо старші, також мали потребу в молитві. А якось приїхала жінка із двома дітьми і її поселили у спільну кімнату на багато ліжок. Кажу: «Ходіть, візьмете мою кімнату, а я піду до вашої». Моєї сім’ї ще не було в Будапешті. Так почалося моє служіння тут, у Будапешті.
Жив серед людей, тому дізнавався багато різного.
— Ви жили серед українців, які втікали від війни. Що це були за люди?
— Різні були. Хтось утікав від війни, хтось був, як я, наприклад, із Західної України. Можливо, втікати їм і не потрібно було. Але жили всі там. Разом. Різні. І з різним ставленням та сприйняттям. Одні приїжджали з наріканнями, другі — із вдячністю, що живі, треті — зранені війною. Хоча, направду, всі були зранені війною.
Я деколи після молитви і Літургії йшов на вокзал зустріти наших людей. Комусь сумку допоміг принести, комусь — квиток купити.
Угорської мови я не знав (на жаль, і по сьогодні не знаю), але пробував спілкуватися англійською. Плюс уже трохи знав місто, маршрути. До речі, до червня 2025 року проїзд по Будапешту для українців був безкоштовний. З українським паспортом ти міг їздити на чому хочеш, окрім таксі. Це справді була велика допомога для наших людей.
— Ви приїхали на служіння в Угорщину вже в час повномасштабної війни. Розкажіть, якою застали українську громаду тоді й як вона змінилася? Чому після першої великої хвилі біженців і появи нових парафій відбувся спад?
— Будапешт і Угорщина загалом — це більше хаб для українців. Тут практично що 5 років оновлюється парафія. Одні приходять, інші відходять. Тих старожилів, про яких мені розповідав отець Дамʼян, уже практично немає. Їх можна на пальцях порахувати. Йдеться про людей, які були при заснуванні громади.
Не обовʼязково, що всі виїхали. Всі ми люди. Хтось справді поїхав далі. А хтось просто відійшов від Церкви. Хоч ми стараємося якнайкраще послужити нашим людям, але від цього ніхто не застрахований.
Крім Будапешта, ми обслуговували 10 міст, коли були вдвох з отцем Дамʼяном. Він залишався тут, вирішував адміністративні питання, а я мав можливість сідати й їхати до інших міст і щомісяця принаймні кожну з тих громад відвідати: Дьйор, Татабанья, Веспрем, Мішкольц, Дебрецен, Ньїредьгаза, Кішкунфеледьгаза, Шіофок. Також мені вдалося започаткувати служіння в місті Шарвар — там багато українців.
Відколи отець Дамʼян поїхав на служіння до Відня, мені вдається, окрім Будапешта, опікуватися чотирма містами: Веспрем, Татабанья, Кішкунфеледьгаза та Шіофок. А також ще є Ньїредьгаза, Дебрецен і Мішкольц, які обслуговують отці василіани.
Переважно наші парафіяни — середнього віку. Є ті, яких ми вінчаємо, є ті, кому треба похрестити дітей. Якщо є нагода похрестити дитину або повінчати подружжя, то я стараюся хоча би дві науки провести з ними приватно. Завдяки меру 6-го району міста Будапешта ми маємо свій офіс, де я можу зустрітися з парафіянами, провести науку, організувати каву. І ці люди згодом стають, можна сказати, кістяком громади. І далі вже можна рухатися разом.
З молоддю дуже важко.
— Чому?
— Мені здається, побут забирає дуже багато. Угорщина не така заможна, як, наприклад, Австрія, Італія чи Німеччина. У форинтах звучить багато — тисячі чи мільйони, але насправді дороге житло, дороге харчування. І мені виглядає, молодь дуже багато працює, щоби просто бути, втриматися.
Хоча зараз багато змінилося. Я, наприклад, уже маю можливість відвідувати українські школи. Маємо три школи, де навчаються українською мовою. Є, звичайно, предмети й угорською, але йдеться про те, що українська мова є живою, нею викладають. І, що основне, я маю можливість зайти до кожної школи, оскільки минулого року було офіційно проголошено персональну українську парафію Угорської Греко-Католицької Церкви. І я як парох, як волонтер можу завітати і провадити там науку. До того часу я не міг цього зробити, бо не мав підстав. Дуже важливо, що Угорська Греко-Католицька Церква мені допомагає, сприяє. Це — колосальна річ. Бо якщо менших дітей, десь до 5-го класу, ще можна було запросити на різні гуртки, свята, то молоддю практично ніхто не займався.
Навіть такий момент: маємо скаутів, вовченят, віком до 12 років. Опісля вони повинні стати дорослими скаутами. А не можуть — немає провідника. І мені це дуже болить. Богові дякувати, зараз заходжу до школи, а в ній десь 300 дітей, є всі 12 класів, і я маю можливість поспілкуватися зі старшокласниками.
Але прийти до дітей — це не просто завітати — треба щось принести їм. І підготовка мусить бути відповідна. На це теж йде багато часу.
— Угорщина має дуже непростий політичний контекст у відносинах з Україною. Чи позначається це на житті української парафії? Чи знаходите порозуміння з місцевою владою?
— Не можна обійти політику, але можна від неї відмежуватися. Я приїхав послужити українцям. Мене дуже коробить російське. Мене дуже короблять будь-які не проукраїнські рішення. Але розумію, що я не у своїй країні.
Я би не сказав, що попередня влада була для нас аж такою недоброю. Те, що її вислови були неприйнятними, — це однозначно. Але те, що нам допомагали, — це також правда.
Насправді, Будапешт завжди був суто проукраїнським. І українська громада мала змогу відкрито говорити. Коли ти не маєш каменю за пазухою, коли хочеш послужити, робиш свою справу, — проблем немає.
Звісно, були і ті, які не хотіли, щоб ми тут були. Різні були моменти.
— Під час нещодавнього візиту до Будапешта голови ПМВ владики Степана Суса ви зустрічалися з угорськими урядовцями та парламентарями. Як високопосадовці налаштовані до українців? І чи є якісь зрушення в питанні будівництва власного храму або виділення ділянки під церкву, про що йдеться вже не один рік?
— Це — молода влада. Хочу наголосити, що попередня влада була 14 років. Не просто формувати щось нове. Ми це розуміємо, у нас був Кучма і «Україна без Кучми», потім був Янукович. Ми, на жаль, заплатили набагато більшу ціну за такий перехід…
Нова угорська влада формується.
Ми вдячні Богові й нашому воїнству, що першими мали офіційну зустріч на такому високому рівні. Навіть представники української влади ще не мали.
Ми як Церква не можемо ухвалювати якісь рішення в політичній сфері, але можемо говорити про те, що наш народ страждає. Війна торкається людей. І владика Степан сказав, що дуже важливо допомагати Україні вже і зараз. Бо того потребує Україна, потребують люди.
Не знаю, чи це дасть плід, але хто щедро сіє, той щедро жне.
Я пишаюся українцями. Мені здається, тут лише 10–15 % українців, які не дають собі ради і живуть, можливо, за рахунок якоїсь допомоги. Решта — це неймовірні, второпні люди, які працюють, відкривають бізнес. Думаю, економіка будь-якої європейської країни тільки зросла через українців.
— В Угорщині діє унікальна структура — Державне самоврядування українців. Його представники завжди присутні на Ваших заходах. Розкажіть, будь ласка, що це за інституція і як Ви з нею співпрацюєте?
— Угорщина особлива тим, що тут офіційно визнані 13 меншин. Ідеться про людей з угорським громадянством, які себе ідентифікують з тією чи тією меншиною. Законодавство дозволяє свій голос на виборах віддати або за партію, або за меншину. Для розвитку меншин передбачене державне фінансування. І саме від кількості людей, які себе позиціонують із тією чи тією меншиною, залежить, скільки коштів виділить Угорська держава.
Українська меншина має 14 державних депутатів. Є державний, обласний, районний рівень, мається на увазі міста Будапешт або інших міст. Із цих 14 депутатів вибирають речника, який від імені української меншини має можливість оголосити в угорському парламенті про певну потребу, звернутися з тим чи тим питанням або пропозицією. Він не має права голосу як депутат, але може лобіювати інтереси своєї меншини, сприяти вирішенню питань.
Бог поблагословив нас, бо наша теперішня речниця пані Ліліана Грекса дуже активна. А раніше була активною пані Ярослава Хортяні, яка стояла при заснуванні української громади в Будапешті.
Отець Дамʼян Габорій від початку налагодив дуже гарні стосунки з Державним самоврядуванням. Вони утримували церковну суботню Рідну школу. Також були різні проєкти, які реалізовувалися за кошти, які виділяла Угорщина на українську меншину. Частину грошей самоврядування спрямовувало Церкві, і по сьогодні спрямовує. Наприклад, оренду храму, який ми маємо в центрі міста, на цей рік повністю оплатило Державне самоврядування. І ми вже маємо можливість кошти з недільних збірок спрямувати на інші потреби, бо раніше половину віддавали за оренду.
Спільно з Державним самоврядуванням ми вже традиційно відзначаємо всі найбільші свята. Наприклад, на Різдво в нас збирається неймовірна кількість вірян. Ми влаштовуємо велику святкову ходу від нашого храму до центральної площі, де потім ще довго разом колядуємо.
Так само масово святкуємо й Великдень. Намагаємося об’єднати українців з усієї Угорщини, щоб разом помолитися, освятити паску та провести гаївки.
Ще одна наша важлива традиція — проща до Маріяповч улітку. Там розташована відома святиня з чудотворною іконою. Щороку, зазвичай до 20 червня, ми з’їжджаємося туди з Будапешта й інших куточків країни. Ця проща — наша спільна подяка Богові за успішне закінчення навчального року.
На День Незалежності України в нас теж є звичай — молитва і святкування на кораблику на Дунаї.
Ну і, звичайно, наш храмовий празник — на Покров Пресвятої Богородиці.
— Ви згадали, що у служінні Вам допомагає син, а розкажіть про дружину, яка все покинула і поїхала з Вами в Угорщину.
— Богові дякувати, маємо понад 20 років подружнього життя. Іноді я жартома кажу: дай, Боже, мені здоров’я, а жінці — роботу, то якось проживемо. Не знаю, чи я би дав собі раду без неї. Навіть житло, де ми зараз мешкаємо, дружина сама знайшла, ще будучи у Стрию. Я, хіба, приїхав, оформив документи. Практично всіма побутовими речами займається вона. Це — моя опора і підтримка.
Дружина викладає англійську мову в українській школі. Я стараюся її не залучати до церковних справ. Цю нішу закривають син і доньки. А дружині кажу: то буде забагато, ти маєш свою «парафію».
Ми тут, до речі, разом із дітьми створили Спілку української молоді. Хоча поки дуже важко йде. До минулого року не мали приміщення. Але Українській державі вдалося відсудити приміщення в центрі Будапешта. Відтоді посольство надає нам можливість безкоштовно там займатися. Маємо місце, маємо можливість щось говорити, щось робити.
Хочу проводити там різного роду вечори. Отець Василь Поточняк учив нас робити такі вечори у Дрогобичі. Тому якийсь досвід є. У сучасної молоді зовсім інше мислення — пробую щось робити, щоб наша молодь тут могла зійтися, поговорити, випити кави чи щось провести.
— Ви згадали, що зараз Угорщина для багатьох українців — лише тимчасовий хаб на шляху далі. Яке Ваше бачення майбутнього громади й Церкви тут? Чи почнуть українці з часом пускати тут міцніше коріння? І що для цього потрібно?
— Те, що нам найбільше потрібно, — це своя церква, власне приміщення або ділянка під будівництво. Храм завжди обʼєднує, і якщо він є, це знімає дуже багато питань. Зараз багато паломницьких груп українців їде до Італії чи Меджугорʼє, і всі вони подорожують через Будапешт. Люди хочуть зайти помолитися Літургію, але ми, на жаль, не можемо їм це дати. Звичайно, я пробую домовлятися з іншими храмами, але це зовсім не те.
Друга потреба — своє приміщення, де могли би збиратися. Наразі є приміщення Державного самоврядування. Нещодавно ми відкрили там Українську бібліотеку імені Івана Франка, і я мав нагоду її благословити. Тішуся і радію з того, адже Франко — мій земляк. Але було б добре, якби ми мали окремий комплекс, як мають інші меншини, наприклад, поляки. У них є свій костел, поряд — приміщення з таким ніби готелем на 25–30 місць. Ми ним користуємося — прошусь до них, щоб час до часу поселити наші групи.
Наші люди в Угорщині завжди будуть: хтось приїжджає, хтось прямує далі, хтось подорожує Європою, а хтось повертається назад. І для України це було б найкращим варіантом, якби ми мали такий осередок. Перші кроки в цьому напрямі зроблені, а як воно буде далі — побачимо.
Пасторально-міграційний відділ УГКЦ
