Звернення Глави УГКЦ у 241-й тиждень повномасштабної війни, 27 вересня 2026 року
Слава Ісусу Христу!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Тиждень, що минає, є вже 241-м тижнем великої, кривавої, святотатської війни. Цього тижня Україна була в центрі уваги всієї світової спільноти, зокрема на рівні Організації Обʼєднаних Націй.
Для нас же цей тиждень знову був передусім часом болю і випробування. Він був позначений інтенсивними бойовими діями на лінії фронту та щоденними й щонічними атаками на наші мирні міста і села. Київ практично постійно перебуває в повітряній тривозі — і вдень, і вночі. Київ та Київщина залишаються одними з головних напрямків атак російських дронів, ракет різних типів та іншої зброї.
У ніч на 20 вересня ми пережили в Києві чергову масовану повітряну атаку. Вона забрала життя чотирьох цивільних осіб, серед них — трьох дітей.
23–24 вересня масованих атак зазнала Київщина. Щодня гинуть люди, щодня і щоночі маємо десятки поранених.
Та навіть серед цього болю відбулася одна цікава подія. Під час чергової масованої атаки росіяни вдарили по київському пологовому будинку. На щастя, ніхто не загинув, оскільки люди дотримувалися правил безпеки під час повітряної тривоги. Але в укритті саме тоді народився маленький хлопчик — як символ народження надії для нашої України.
Тому передусім хочемо подякувати Господу Богу за збережені життя. Дякуємо Збройним силам України, нашим медикам і рятувальникам за мужність і жертовність. Дякуємо за те, що ми живі, що можемо молитися, працювати і служити задля добра нашого народу та нашої Церкви.
Водночас сьогодні особливо гостро хочемо привернути увагу світу до гуманітарної катастрофи, яка розгортається в місті Олешки на лівому березі Дніпра, на окупованій частині Херсонщини.
Олешки вже пережили одну страшну трагедію — масове затоплення міста після підриву Каховської дамби. До війни тут мешкало близько 40 тисяч людей. Сьогодні в місті та навколишніх селах залишаються кілька тисяч мешканців, серед них — кілька сотень дітей.
Тепер ці люди опинилися на межі гуманітарної катастрофи. Востаннє харчі з російського боку завозили туди ще навесні. Сьогодні люди буквально їдять траву. Їм бракує найнеобхіднішого, а померлих не мають де поховати.
Росіяни замінували підходи до цього міста і не дозволяють постачати харчі з українського боку. Від Олешок до Херсона — тільки 9 кілометрів. Це відстань життя. Наскільки нам відомо, українська влада намагалася погодити навіть конкретні списки людей, щоб відкрити евакуаційні коридори. Однак росіяни цього не погоджують.
Так Олешки опинилися в штучній блокаді. Людей фактично утримують як заручників і використовують як живий щит у прифронтовій зоні. Те, що сьогодні відбувається в Олешках, за своїми проявами нагадує голодомор, який Україна пережила в 1932–1933 роках.
Ми просимо світову громадськість сказати своє слово, чинити тиск на російську сторону, щоб урятувати людське життя. Бо закінчується навіть трава, а цієї зими це місто може просто не пережити.
Ми просимо всіх молитися за мешканців Олешок і зробити все можливе, щоб урятувати їхні життя.
Навіть у таких драматичних обставинах ми хочемо, щоб голос України почув увесь світ: Україна стоїть! Україна бореться! Україна молиться!
Цього року, вперше відповідно до рішень Синоду наших владик, наша Церква відзначала День підлітка. Невипадково цей день було встановлено на 17 вересня — свято чотирьох мучениць: Софії та її дочок Віри, Надії і Любові.
Підлітковий вік — це особливий період у житті наших дівчат і хлопців, час кризи авторитетів і подолання самотності. Підлітки потребують особливої опіки й уваги батьків, вихователів, учителів, а також Церкви.
Саме духовність Віри, Надії і Любові, як плід мудрості Софії, є осердям турботи Церкви, зокрема про наших дітей у цей особливий перехідний період їхнього життя.
Досвід підлітків в Україні є особливим. Серед них є діти, які ніколи не бачили мирного світу. Це діти, які все своє життя прожили під час війни, а про мир чують лише з розповідей старших, своїх батьків і родичів. Досвід українського підлітка — це повітряні тривоги, втрата близьких, рідної домівки, вимушений переїзд, переселення, розділені родини, навчання в укриттях. Тому сьогодні так важливо огорнути українського підлітка пастирською увагою Церкви-матері.
Війна справді краде дитинство. І водночас саме підлітковий період є часом усвідомлення власного покликання: наші дівчатка і хлопці починають запитувати себе і Господа Бога, якою має бути їхня життєва дорога. Тому так важливо засвідчити нашим підліткам, що їхнє покликання — це покликання до любові, віри і надії, які є дарами Божественної Премудрості.
Тож сьогодні закликаємо всі наші парафіяльні громади і спільноти не тільки огортати підлітків увагою, а й слухати їх, чути їхній голос, прислухатися до їхніх потреб. Бо голос українського підлітка, зраненого війною, є особливим голосом Божим, який промовляє до сумління Церкви.
Зробімо наші парафії і громади простором безпеки для українських підлітків, простором, де вони навчаться відчувати особисту приналежність до великої християнської спільноти, яка може і повинна їм послужити. Особливо нам треба огорнути увагою тих підлітків, які опинилися поза межами Батьківщини. Саме в наших громадах вони повинні відкрити свою тотожність, отримати й зберегти традицію, віру в Бога, нашу мову та культуру, щоб далі понести їх у своє життя.
Ми сьогодні просимо: Господи, благослови дітей України!
Боже, благослови наших дівчат і хлопців, які захищають Україну на фронті та в різних інших вимірах нашого буття і нашої боротьби! В ім’я майбутнього України і світу зупини цю війну і благослови нашу багатостраждальну Батьківщину, наш народ і його дітей Твоїм справедливим, небесним миром!
Благословення Господнє на вас, з Його благодаттю і людинолюбʼям, завжди, нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.
Слава Ісусу Христу!
